ЖОВТАН Ю.В.

доктор філософії, адвокат,

керуючий партнер АО UnityLex

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4595-2887

УДК 343.139; 343.98

ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ОСОБИ ДЛЯ ВПІЗНАННЯ В СИСТЕМІ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ

У статті проаналізована практика пред’явлення особи для впізнання у кримінальному провадженні. Визначено його нерозривний зв’язок з проведенням допиту і слідчого експерименту, залежність і значущість їх результатів для проведення повноцінного досудового розслідування. Обґрунтовується, що рішення стосовно пред’явлення особи для впізнання повинно прийматися тільки з метою її ідентифікації. Ця обставина суттєво впливає на предмет допиту, проведення перевірки показань під час проведення слідчого експерименту. Констатується, що пред’явлення для впізнання особи є процесуальною формою використання образу правопорушника у пам’яті особи-очевидця для його ідентифікації. Підкреслюється, що ідентифікація за уявним образом є внутрішнім суб’єктивним психологічним процесом, який повинен піддаватися контролю шляхом виконання процесуальних вимог.  З’ясовано, що пред’явлення особи для впізнання є обов’язком слідчого тільки при умові отримання комплексу достовірних відомостей щодо загальних та окремих ознак зовнішності (у т.ч. особливих прикмет). На основі викладених положень зроблено висновки:

— пред’явлення особи для впізнання знаходиться у причинно-наслідковому зв’язку з допитом особи-очевидця;

—  метою пред’явлення особи для впізнання є її ідентифікація, для чого під час допиту особи-очевидця повинен бути встановлений комплекс загальних та окремих ознак зовнішності (у т.ч. особливих прикмет);

—  при наявності  сумнівів у можливості допитаної особи ідентифікувати пред’явлену особу з-за складних умов сприйняття і стану її органів чуття проводиться  слідчий експеримент;

— результат пред’явлення особи для впізнання оцінюється як отримання прямого доказу причетності до кримінального правопорушення (винності), так й отримання  прямого доказу непричетності (невинності) та ін.

Пред’явлення для впізнання, як спосіб отримання доказів під час досудового розслідування, з’явилося у кримінальному процесуальному законодавстві значно пізніше від інших слідчих (розшукових) дій (далі СРД). Хоча метод узнавання й використовувався для ототожнення предметів і людей, він довгий час не мав процесуальної регламентації [1; 2]. В сучасних умовах пред’явлення для впізнання належить  до найбільш складних СРД. Особливо це стосується пред’явлення особи (найчастіше це підозрюваний у вчиненні кримінального правопорушення або особа, відносно якої є відомості про можливу її причетність). Аналіз слідчо-судової практики показує досить велике поширення помилкового ставлення до цієї СРД, що зумовлює чисельні процесуальні порушення, на які звертається увага в наукових публікаціях [3, с. 110]. Такі процесуальні порушення і тактичні помилки  надають суттєві підстави для сумнівів у достовірності отриманих результатів або взагалі роблять їх недопустимими доказами сторони обвинувачення у кримінальному провадженні. Такими помилками, зокрема є:

— неврахування тієї обставини, що суб’єкт впізнання має фізичні або психічні особливості, що роблять сумнівним можливість впізнання;

— учасник кримінального провадження, якому планується пред’явити особу для впізнання, вже впізнавав її поза процесуальної форми (наприклад, свідок, потерпілий були присутні під час переслідування і затримання підозрюваного);

— цілеспрямоване чи несвідоме показування учаснику кримінального провадження особи, яку планується пред’явити для впізнання;

— учасник кримінального провадження, якому пред’являється особа для впізнання, попередньо не допитувався про ознаки, за якими він спроможний впізнати особу, та обставини, за яких він її сприймав раніше;

— учасник кримінального провадження на попередньому допиті назвав ознаки особи, які є сумнівними для можливості її ідентифікації;

— наявність різких відмінностей у зовнішності та одягу особи, яка пред’являється для впізнання, і статистів;

— пред’явлення особи для  впізнання за фотографією при реальній можливості безпосереднього пред’явлення особи та ін.

Звісно, тактичні помилки у прийнятті рішення і невиконання процесуальних приписів у процедурі пред’явлення особи для впізнання є позитивним для сторони захисту у відстоюванні прав і законних інтересів підозрюваного. Тому, враховуючи поширеність процесуальних порушень, не можна погодитися з категоричним твердженням окремих авторів, що  пред’явлення для впізнання є одним із найефективніших СРД  у досудовому розслідуванні [4, с. 21]. Скоріш за все потрібно говорити про ситуативну унікальність і складність пред’явлення для впізнання, беручи до уваги проблеми ідентифікації особи за суб’єктивним уявним образом і дотриманням процесуальних правил, що й спонукає дослідження цього питання. У цьому контексті важливим питанням є визначення місця пред’явлення особи для впізнання в системі СРД, його зв’язку з іншими способами отримання доказів.

Метою  статті  є  висвітлення зв’язку пред’явлення особи для впізнання з результатами проведення допиту і слідчого експерименту.

Перш за все, потрібно відзначити, що збирання доказів у кримінальному провадженні відбувається шляхом виявлення і використання в доказуванні не тільки матеріальних, але й «ідеальних» слідів кримінального правопорушення. Тому в системі СРД, можна виділити окрему групу процесуальних дій, спрямованих на виявлення і використання ідеальних слідів — відомостей про суб’єктивні образи в пам’яті осіб, які сприймали кримінальне правопорушення чи окремі його обставини. Підкреслимо, що суб’єктивний образ, зокрема кримінального правопорушника формується у людей під впливом як об’єктивних факторів (умов сприйняття), так і суб’єктивних (стан органів чуття, спрямованість уваги тощо). Тому отримувані від учасників кримінального провадження відомості (показання) про особу кримінального правопорушника повинні піддаватися всебічній оцінці і перевірці. Групу СРД, спрямованих на виявлення і використання суб’єктивного образу правопорушника в пам’яті очевидців, складають: допит; слідчий експеримент щодо можливості допитаної особи сприймати об’єкт в певних умовах; пред’явлення підозрюваного для впізнання.

Допит. Допит поряд з іншими завданнями має на меті отримання відомостей про особу кримінального правопорушника, необхідних для його розшуку та ідентифікації. Зокрема, це стосується ознак зовнішності (анатомічних, функціональних, супутніх). Але ключовим питанням допиту у цьому аспекті є питання щодо можливості допитуваної особи впізнати правопорушника. Позитивна відповідь на це питання має суб’єктивний характер, проконтролювати яке слідчий має шляхом опитування особи про зовнішній вигляд і прикмети правопорушника, а також про обставини, за яких відбувалося сприйняття. Ці відомості повинні бути зафіксовані у протоколі, що є досить важливим для порівняння з результатами, отриманими під час фактичного впізнання. Якщо допитувана особа заявляє, що вона не зможе назвати прикмети, за якими впізнає особу, але зможе впізнати її за сукупністю ознак, то у протоколі повинно бути зазначено, за сукупністю яких саме ознак правопорушник може бути впізнаний. Такі правила допиту викладені у ч. 1 ст. 228 КПКУ з огляду на те, що саме результати допиту є підставою для прийняття слідчим рішення про можливість і доцільність пред’явлення підозрюваної особи для впізнання.

Слідчий експеримент. Якщо в результаті допиту у слідчого з’являються сумніви щодо можливості допитаної особи впізнати правопорушника попри її впевненість у цьому, то він може провести слідчий експеримент. Сумніви у можливості допитаної особи можуть ґрунтуватися на оцінці обставин, за яких відбувалося сприйняття (умови освітлення, відстань, погодні умови тощо), а також стану органів сприйняття цієї особи (зору, слуху). У цьому випадку проводиться слідчий експеримент, щодо можливості сприйняття (бачити, чути) ознак зовнішності ймовірного правопорушника допитаною особою за встановлених обставин. Метою такого слідчого експерименту є встановлення могла чи не могла допитана особа сприйняти ознаки зовнішності ймовірного правопорушника, достатні для його впізнання. Важливою умовою для його проведення є відтворення обстановки місця, де відбувалася подія, — вони повинні бути максимально наближеними до реальних умов. Результати слідчого експерименту можуть бути позитивними чи негативними і слугують підставою для прийняття рішення – пред’являти чи не пред’являти встановлену особу для впізнання. Таким чином рішення щодо здійснення пред’явлення для впізнання  знаходиться у причинно-наслідковому зв’язку з результатами допиту і слідчого експерименту.

Пред’явлення підозрюваного для впізнання. При позитивних результатах допиту особи-очевидця та проведення слідчого експерименту приймається рішення щодо можливості пред’явлення запідозреної особи для впізнання. Підставою для позитивного рішення є встановлення наступних обставин  :

— допитана особа-очевидець впевнено заявила, що запам’ятала зовнішність кримінального правопорушника, зможе його впізнати і бажає це здійснити;

— під час детального опитування особа назвала такий комплекс загальних та окремих ознак зовнішності правопорушника, який не викликає сумнівів у можливості його впізнання;

— експериментальна перевірка можливості допитаної особи сприймати у відтворених умовах ознаки зовнішності людини надала позитивний результат.

При прийнятті рішення важливим є правильне розуміння сутності даної СРД, яка полягає в ідентифікації пред’явленої особи за ознаками зовнішності, що збереглися в пам’яті очевидця (потерпілого, свідка). Тобто йдеться про встановлення тотожності особи підозрюваного з особою кримінального правопорушника чи її відсутності, що передбачає наявність у пам’яті очевидця встановленого під час допиту комплексу загальних та окремих (у т.ч. особливих) прикмет. У зв’язку з цим видається важливим зауваження А.Ф. Волобуєва стосовно того, що метою впізнання не може бути встановлення групової належності (схожості) об’єкта, що пред’являється [5, с. 283-284]. Зауваження пов’язано з тим, що в окремих підручниках, навчальних посібниках і наукових статтях стверджується, що метою пред’явлення для впізнання може бути як ототожнення так і встановлення групової або родової приналежності об’єкта, що пред’являється [6, с. 331; 7, с. 156; 8,  с. 124]. Видається, що допустимість постановки завдання встановлення групової або родової приналежності підозрюваного виключається наступними процесуальними правилами, які можна вивести з редакції ст. 228 КПКУ:

— особа, яка перевіряється на причетність до кримінального правопорушення, пред’являється особі, яка впізнає, разом з іншими особами тієї ж статі, яких має бути не менше трьох і які не мають різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі (тобто особа повинна пред’являтися в однорідній групі осіб);

— особі, яка впізнає, пропонується вказати на конкретну особу, яку вона впізнала, і пояснити, за якими саме ознаками вона її впізнала (тобто не йдеться про «схожість» чи «подібність» — така термінологія не передбачається);

— пояснення ознак зовнішності, за якими відбулося впізнання, повинно співпадати з ознаками, попередньо зафіксованими у протоколі допиту.

Видається, що наведені процесуальні правила пред’явлення особи для впізнання однозначно свідчать тільки про завдання ідентифікації цієї особи. Тобто у такий спосіб вирішується завдання, чи є особа, запідозрена під час досудового розслідування у причетності до кримінального правопорушення тією самою особою, яка дійсно скоїла правопорушення. Таким чином йдеться  про спосіб встановлення істини у справі з використанням суб’єктивного образу кримінального правопорушника у вигляді комплексу загальних та окремих ознак зовнішності, що закарбувався у пам’яті особи-очевидця. Слід  підкреслити, що фактичне пред’явлення чотирьох осіб є гарантією достовірності ототожнення однієї конкретної особи.

Але ж не факт, що особа, яка пред’являється, буде обов’язково впізнана – вона може бути непричетною до кримінального правопорушення. В цьому контексті пред’явлення для впізнання є важливим способом отримання прямого доказу вини або невинуватості особи. У цьому аспекті некоректним видається використання окремими авторами поняття тактичного ризику у зв’язку з побоюванням, що пред’явлений для впізнання підозрюваний не буде впізнаний [9, с. 53]. У зв’язку з цим виникає питання, чи зобов’язаний слідчий пред’являти  підозрюваного для впізнання у ситуації, коли допитаний очевидець заявляє про свою можливість впізнання кримінального правопорушника  і називає достатній комплекс ознак зовнішності, за яким він може здійснити це? Тобто, це ситуація, яку доречно порівняти, наприклад, з виявленням слідів рук, придатних для ідентифікації. Видається, що у такій ситуації слідчий для перевірки версії про причетність запідозреної особи до кримінального правопорушення має пред’явити її для впізнання. А сторона захисту, реалізуючи свої права і законні інтереси (п. 9 ч. 2 ст. 42; ч. 3 ст. 93 КПКУ), має право ініціювати (вимагати) проведення даної СРД з метою отримання прямого доказу для захисту від необґрунтованої підозри та обвинувачення.

Висновки. Підсумовуючи викладене, потрібно констатувати:

1) пред’явлення особи для впізнання знаходиться у причинно-наслідковому зв’язку з допитом особи-очевидця;

2) метою пред’явлення особи для впізнання є її ідентифікація, для чого під час допиту особи-очевидця повинен бути встановлений комплекс загальних та окремих ознак зовнішності (у т.ч. особливих прикмет);

3) при наявності  сумнівів у можливості допитаної особи ідентифікувати пред’явлену запідозрену з-за складних умов сприйняття і стану її органів чуття проводиться  слідчий експеримент;

4) результат пред’явлення особи для впізнання оцінюється як отримання прямого доказу причетності до кримінального правопорушення (винності), так й отримання  прямого доказу непричетності (невинності);

5) при встановленні під час допиту особи-очевидця комплексу загальних та окремих ознак зовнішності кримінального правопорушника (у т.ч. особливих прикмет) сторона захисту, керуючись законними інтересами підозрюваного, має право вимагати пред’явлення для впізнання підозрюваного шляхом подання слідчому, прокурору чи слідчому судді відповідного клопотання.

Список використаних джерел

1. Самко А. В. До питання про становлення пред’явлення до впізнання як самостійної слідчої дії. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського.Серія: Юридичні науки. 2012. Т. 25 (64). № 1. 2012. С. 319-325. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/k-voprosu-o-stanovlenii-predyavleniya-dlya-opoznaniyakak-samostoyatelnogo-sledstvennogo-deystviya/viewer
2. Конюшенко Я.Ю. Ґенезис інституту пред’явлення для впізнання за законодавством України. Науковий вісник публічного та приватного права. 2018. Випуск 2. Том 2. Ч. 2. С. 43–47.
3. Гусєва В. Проблеми ідентифікації особи за ознаками зовнішності під час розслідування кримінальних правопорушень. Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. 2021. Вип. 2 (24). С. 109-122. DOI: 10.32353/khrife.2.2021.07.
4. Нирка Є. О. Особливості підготовки до пред’явлення для впізнання. Часопис Київського університету права. 2023. №3. С. 21-25. DOI: 10.36695/2219-5521.3.2023.03
5. Волобуєв А. Ф. Пред’явлення особи для впізнання: пред’являти чи не пред’являти. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2025. Вип. 80. С. 282–288. DOI: http://dx.doi.org/10.30970/vla.2025.80.282
6. Криміналістика : підруч. для  студ.  вищ.  навч.  закл.  / К. О. Чаплинський, О. В. Лускатов, І. В. Пиріг, В. М. Плетенець, Ю. А. Чаплинська.  2-е вид, перероб. і доп. Дніпро: Дніпроп. держ. ун-т внутр. Справ. Ліра ЛТД, 2017. 480 с. URL:
7. Гриненко К. В. Організаційно-тактичні засади пред’явлення особи для впізнання за зовнішніми ознаками. Південноукраїнський правничий часопис. 2020. №1. С. 155-159. DOI: https://doi.org/10.32850/sulj.2020.1.32
8. Тіщенко В. В., Подобний О. О. Криміналістика: навчально-методичний посібник / Тіщенко В. В., Подобний О. О. Одеса : Видавництво «Юридика», 2022. 236 с. URL: https://dspace.onua.edu.ua/server/api/core/bitstreams/27d635b0-3ef7-4509-8680-12739ea5a8e9/content
9. Лук’янчиков Є.Д., Лук’янчиков Б.Є., Микитенко О.Б. Підстави та процесуальний порядок пред’явлення для впізнання в кримінальному провадженні. Правовий часопис Донбасу / law journal of donbass. № 2(83), 2023. С. 51-55. DOI: 10.32782/2523-4269-2023-83-51-55

]]> https://unitylex.com/news/%d0%b4%d0%be%d0%bf%d0%b8%d1%82-%d0%bf%d1%96%d0%b4%d0%be%d0%b7%d1%80%d1%8e%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%87%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b7-%d0%bf%d1%80%d0%b8%d0%b7%d0%bc%d1%83-%d1%94%d0%b2%d1%80/ Fri, 21 Nov 2025 10:48:22 +0000 https://unitylex.com/?post_type=news&p=333

УДК 343.139; 343.98

Жовтан Ю.В.

доктор філософії, адвокат,

керуючий партнер АО UnityLex.

ORCID: https://orcid.org/0000-0002-4595-2887

ДОПИТ ПІДОЗРЮВАНОГО ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Жовтан Ю.В. Допит підозрюваного через призму європейських стандартів.

У статті досліджуються особливості допиту підозрюваного через призму дотримання принципів верховенства права і презумпції невинуватості, що закладені в Європейській конвенції з прав людини. Відзначається, що визначені в оновленому українському кримінальному процесуальному законодавстві права підозрюваного віддзеркалюють основні європейські стандарти дотримання прав людини. Це є суттєвою ознакою зміни парадигми кримінального процесу в Україні. Але на часі великою проблемою є їх втілення в національну практику проведення досудового розслідування.

Проаналізовані права особи, яка була затримана  за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення та їй було письмово повідомлено про підозру в порядку статей 276-279 Кримінального процесуального кодексу України. Зокрема, звертається увага, що  за чинним законодавством підозрюваний має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри. Він має право в будь-який момент відмовитися давати показання і відповідати на запитання.  Також підозрюваний користується правом на кваліфіковану правничу допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника. Має право на зустріч із захисником до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування. Важливим є й право на присутність адвоката під час допиту і зустрічі з ним після допиту без обмеження в часі та кількості. Наведені права зумовлюють обов’язковість проведення допиту підозрюваного відразу після  вручення йому письмового повідомлення про підозру. Водночас констатується поширена практика відмови слідчих від проведення допиту підозрюваних за клопотанням сторони захисту, що оцінюється як порушенням права на захист. На основі проведеного аналізу сформульовані висновки, які спрямовані на втілення європейських стандартів дотримання прав підозрюваного. Вони стосуються, перш за все, того, що метою допиту не має бути визнання вини підозрюваним під час його допиту без роз’яснення права на мовчання, права присутності на допиті захисника та інших прав.

Постановка проблеми. Допит є слідчою (розшуковою) дією, на проведення якої витрачається найбільше часу у кримінальному провадженні, що робить його надзвичайно важливим процесуальним способом отримання доказів. Його особливістю є те, що кожного разу він є маленьким дослідженням особистості певного учасника кримінального провадження з метою отримання відомостей, які зберігаються у його пам’яті. З цієї точки зору під час досудового розслідування особливий інтерес представляє допит підозрюваного, щодо якого стороною обвинувачення були отримані докази, які надають підстави припускати з певним ступенем достовірності причетність до скоєння кримінального правопорушення. Адже ніхто інший не може знати більше про його механізм ніж особа, яка за обґрунтованим припущенням скоїла кримінально караний вчинок. Водночас кримінальним процесуальним законодавством враховується, що до кримінальної відповідальності може бути помилково притягнута  й фактично невинна особа, що вимагає дотримання певних процедур і гарантій. У зв’язку з цим в Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (далі КПК України) були імплементовані  європейські стандарти дотримання прав людини, але практика їх реалізації не завжди відповідає міжнародному праву і рішенням Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ). Ці проблемні питання є актуальними у кримінальному провадження як з точки зору сторони захисту, так і сторони обвинувачення, а їх правильне вирішення буде свідчити про дотримання принципів верховенства права і презумпції невинуватості.

Стан дослідження проблеми. Проблеми підготовки і проведення допиту підозрюваного на стадії досудового розслідування здавна привертали увагу фахівців у галузі кримінального процесу і криміналістики. Особливо актуальними стали такі дослідження після оновлення кримінального процесуального законодавства 2012 року, вони констатують певні проблеми в сучасних умовах (І.В. Гловюк, В. В.  Баранчук [1], О.В. Бобровник [2], Б. А. Бурбело [3], А.Ф. Волобуєв, Ю.М. Мирошниченко [4], В. Клочков, А. Гурська [5], З. М.  Топорецька [6] та ін.). Але в низці публікацій спостерігається суттєвий вплив уявлень, що базуються на тлумаченнях минулого законодавства і практики його застосування, що в умовах сучасної доктрини кримінального процесу, яке базується на стандартах демократичного суспільства, є неприйнятним.

Мета дослідження полягає у визначенні особливостей проведення допиту підозрюваного через  призму європейських стандартів і визначення шляхів усунення недоліків, які впливають на судові рішення.

Виклад основного матеріалу. Про значущість допиту підозрюваного, як однієї з обов’язкових слідчих дій,  писав ще Ганс Гросс, який стверджував, що допит цієї особи повинен ґрунтуватися на законі і слідчого ніколи не повинно покидати відчуття, що вона може бути невинно запідозреною особою  [7, с. 139]. Згідно ч. 1 ст. 42 КПК України особа набуває статусу підозрюваного у двох випадках: 1) при повідомленні про підозру у порядку, передбаченому статтями 276-279 КПК України, коли під час досудового розслідування були отримані достатні докази для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення; 2) при затриманні особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення.

Особливістю другого випадку є те, що процесуальна дія із затримання особи може здійснюватися до відкриття кримінального провадження (внесення відомостей в ЄРДР) і без ухвали слідчого судді, суду. Але вона обов’язково повинна супроводжуватися складанням протоколу затримання, у якому зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень ст. 209 КПК України; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов’язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому та надсилається прокурору (ч. 5 ст. 208 КПК України). Таким чином протокол затримання є процесуальним документом, яким фіксується той факт, що особу затримали під час вчинення кримінального правопорушення або замаху на його вчинення, вилучили у неї речові докази, що у сукупності є підставою для внесення відомостей до ЄРДР. При цьому затриманій особі повинно бути вручене письмове повідомлення про підозру не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту її фактичного затримання. У разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після двадцяти чотирьох годин з моменту затримання, така особа підлягає негайному звільненню. Дата та час повідомлення про підозру, правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність невідкладно вносяться слідчим, прокурором до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ст. 278 КПК України).

Після вручення особі письмового повідомлення про підозру, роз’яснення його змісту і прав підозрюваного цілком логічною з боку сторони обвинувачення є пропозиція дати пояснення щодо обставин, що викладені у цьому процесуальному документі. Це видається важливим з точки зору того, що повідомлення про підозру фактично є версією слідства, яка потребує перевірки, а відтак  повідомлення про підозру може змінюватися або взагалі замінюватися на нове, що зобов’язує сторону обвинувачення виконувати дії, передбачені статтею 279 КПК України. Але на практиці, далеко не завжди слідчі  проводять допит особи після вручення їй письмового повідомлення про підозру, що в певних ситуаціях може розглядатися як порушення права на захист. Тому ця обставина обумовлює необхідність дослідження проблеми проведення допиту підозрюваного через призму європейських стандартів.

Важливо підкреслити, що згідно з п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України повідомлення про підозру означає якісно новий етап досудового розслідування, який позначається поняттям «притягнення до кримінальної відповідальності». Видається, що немає потреби в наведенні аргументів щодо значущості  такого процесуального рішення для особи, якої воно стосується.  Саме у зв’язку з цим у кримінальному провадженні з’являється сторона захисту, яка наділяється досить широкими можливостями щодо з’ясування обставин, які спростовують підозру, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваної особи. З урахуванням цього є сенс більш детально проаналізувати надані національним законодавством права сторони захисту в контексті дотримання міжнародного права і рішень ЄСПЛ.

1. Підозрюваний має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правничою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені законодавством (ч. 1 ст. 20 КПК України). Наведене положення розвинуто в пунктах 4, 5, 8 ч. 3 ст. 42 КПК України, згідно яких підозрюваний наділений правом давати пояснення, показання з приводу підозри чи в будь-який момент відмовитися їх давати і відповідати на запитання, а також збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази.
2. При реалізації права давати показання для свого захисту підозрюваний користується правом на кваліфіковану правничу допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника. Захисник зобов’язаний використовувати ті засоби захисту з метою забезпечення дотримання прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, які передбачені кримінальним процесуальним законодавством (ч. 1 ст. 47 КПК України). Так, підозрюваний має право на зустріч із захисником до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування. Також важливим є право на участь адвоката під час допиту і зустрічі з ним після допиту без обмеження в часі та кількості (п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК України). Безумовно ці положення відповідають європейським стандартам, закладених в статтях 6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та є їх фактичною імплементацією в українське законодавство.

Викладені в національному процесуальному законодавстві процесуальні приписи однозначно свідчать, що проведення першого допиту підозрюваного є обов’язковим для слідчого після вручення ним повідомлення про підозру. Такий обов’язок витікає з того, що підозрюваний має право захищатися шляхом надання показань і слідчий має надати йому таку можливість. Й хоча окремі адвокати підкреслюють, що надання показань не є обов’язком підозрюваного (що є цілком справедливим), а його правом [5], то для слідчого проведення допиту підозрюваного є обов’язком.  Звичайно, підозрюваний може й відмовитися від надання будь-яких пояснень, але слідчий  у всякому разі повинен продемонструвати готовність вислухати аргументи щодо змісту підозри. І це не буде поступкою захисту, в цьому є великий сенс і для сторони обвинувачення. Він полягає не в спонуканні будь за що до визнання вини (це хибна мета), до чого іноді прагнуть слідчі, а в демонстрації прагнення до встановлення істини.

Після початку допиту підозрюваний може обрати лінію поведінки і в будь-який його момент має право відмовитися відповідати на запитання, а слідчий після отримання такої заяви зобов’язаний одразу його зупинити (ч. 4 ст. 224 КПК України). Протокол такого допиту з фіксацією відмови від дачі показань буде свідчити про надання слідчим можливості підозрюваному захищатися шляхом надання відповідних пояснень. Такий підхід до спілкування слідчого зі стороною захисту значно підвищує його авторитет, оскільки свідчить про високий рівень професійної підготовки, що стосується знань кримінального процесуального законодавства і відповідних положень міжнародного права. Водночас зовсім неприйнятними є непоодинокі випадки, коли слідчий відмовляється від проведення допиту. При цьому типовим аргументом є те, що сторона обвинувачення не бачить потреби у такому допиті. Подібне рішення та його аргументація безумовно є  порушенням  права на захист, передбаченого ч. 1 ст. 20 КПК України.

Відмова слідчого від проведення допиту особи, якій було повідомлено про підозру, також має й інший негативний наслідок. Він стосується забезпечення повноти і неупередженості розслідування, що є принципово важливою умовою виконання завдань кримінального провадження. Виявлення ставлення особи до змісту врученої письмової підозри, отримання (чи неотримання) відповідних пояснень є досить важливим для побудови методики досудового розслідування. Реагування сторони захисту на зміст підозри, як видається, є тим фактором, який суттєво впливає на визначення  тактичних завдань розслідування і відповідних засобів їх вирішення. Відмова слідчого від проведення допиту підозрюваного, який, наприклад, прагне повідомити про своє алібі, свідчить про небажання досліджувати обставини, які можуть суттєво вплинути на формулювання обвинувачення. Така позиція нічого окрім шкоди не надає результатам розслідування, оскільки буде свідчити про його неповноту та упередженість. Наприклад, відсутність у матеріалах справи результатів перевірки алібі підозрюваного під час досудового розслідування може виявитися під час судового розгляду. Заява  обвинуваченого про своє алібі у судовому засідання і відсутність у прокурора доказів, що спростовують його, створює ситуацію, коли перевірка алібі здійснюється у залі судового засідання. І встановлення у суді факту неспростовності алібі підозрюваного під час досудового розслідування, при наявності таких можливостей у сторони обвинувачення, розглядається в адвокатському середовищі як підстава для визнання представлених прокурором доказів недостовірними і недопустимими [8, с. 100] .

Потрібно звернути увагу, що, не дивлячись на суттєву зміну парадигми кримінального процесу з точки зору дотримання прав людини, допит підозрюваного продовжує розглядається в суто обвинувальному аспекті, коли його завданням визначається викриття особи у вчиненні кримінального правопорушення і спонукання її до визнання вини. Нажаль,  багато років існує і користується популярністю рекомендація проводити  допит підозрюваного  «одразу  після  його  затримання,  не  даючи йому можливості обміркувати своє становище, обрати лінію поведінки, проаналізувати обсяг доказової інформації, що має слідчий, та протистояти досудовому розслідуванню» [9, с. 484]. Відтак допит проводиться з використанням психологічного тиску на підозрюваного з використанням певних засобів впливу з метою створення ситуації, сприятливої для  «самовикриття». У зв’язку з цим потрібно зазначити, що обрання слідчим подібної тактичної лінії, орієнтованої на самовикриття підозрюваного під час допиту, не узгоджується з обов’язковим роз’ясненням права на мовчання. Стаття 63 Конституції України проголошує, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Відтак підозрюваний не може примушуватися давати показання, які можуть бути використані для обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення.

В міжнародному праві і судовій практиці право особи не свідчити проти себе отримало назву «Правило Міранди». Його поява пов’язана з рішенням Верховного суду США, прийнятим в 1966 р. у справі «Ернесто Міранда проти штату Арізона». Сутність справи полягала у тому, що громадянин Міранда був затриманий працівниками поліції, взятий під варту і після проведених допитів зізнався у вчиненні злочину. Але перед процесуальними діями, співробітники поліції забули йому нагадати про те, що він має право зберігати мовчання (не давати показань) і право на адвоката. Проте окрім зізнання у справі були й інші докази вчинення Мірандою  грабежів і насильства, за сукупністю яких він і був засуджений до ув’язнення. Під час судового розгляду головним аргументом сторони захисту було те, що при затриманні підозрюваного йому не були належним чином роз’яснені його права. А відтак, на думку адвоката Мура, визнання вини Мірандою та інші докази, які у зв’язку з цим були отримані з порушеннями, повинні бути вилучені зі справи. Усі судові інстанції, окрім Верховного суду, адвокат Мур програв. І тільки найвища судова інстанція країни задовольнила клопотання адвоката. У своєму рішенні Верховний суд підкреслив, що будь-які свідчення, можуть бути використані в суді тільки в тому випадку, коли сторона обвинувачення може довести, що підозрюваний перед допитом був поінформований про право на адвоката і право не свідчити проти себе. Справа Міранди була переглянута, але він все ж таки був засуджений до тюремного ув’язнення без використання його власних зізнань завдяки наявності інших доказів [10]. З того часу цей прецедент використовується в країнах англосаксонського права, як «Правило Міранди».

В контексті розглянутих європейських стандартів прав підозрюваного, імплементованих у  чинний КПК України, видаються  обґрунтованими сумніви А.Ф. Волобуєва щодо доцільності надання права стороні обвинувачення проводити допит підозрюваного в присутності кількох раніше вже допитаних осіб, передбаченого в ч. 9 ст. 224 КПК України [11, с. 308]. Видається, що ідея «дотиснути» підозрюваного до визнання ним вини за вчинене кримінальне правопорушення шляхом психологічного впливу присутності раніше допитаних осіб не узгоджується з розглянутими вимогами національного і міжнародного законодавства. Окрім того така ідея втрачає будь-який сенс з врахуванням того, що обвинувачений обов’язково допитується у суді (якщо він не відмовився від давання показань) з можливістю проведення «шахового» допиту, який є вельми схожим на одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб.

Висновки. Підсумовуючи викладене, можна зробити наступні висновки:

1) право підозрюваного захищатися після отримання письмового повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення шляхом надання усного або письмового пояснення з приводу підозри (ч. 1 ст. 20 КПК України) зобов’язує слідчого проводити його допит відразу після вручення вказаного повідомлення;

2) аргументом відмови слідчого від проведення допиту підозрюваного не може бути посилання на те, що підозрюваний може відмовитися давати показання з приводу підозри (це його право);

3) з огляду на обов’язковість допиту обвинуваченого у суді учасниками судового провадження хибним є прагнення слідчого до визнання вини підозрюваним під час його допиту без роз’яснення права на мовчання, права присутності на допиті захисника та здійснення неправомірного тиску, у тому числі з використанням психологічного впливу присутності раніше допитаних осіб (застосування ч. 9 ст. 224 КПК України);

4) основною метою допиту підозрюваного під час досудового розслідування має бути отримання його пояснень для їх врахування при забезпеченні повноти  і неупередженості слідства;

5) неухильне і скрупульозне дотримання прав підозрюваного під час його допиту є важливою передумовою реалізації принципів верховенства права і презумпції невинуватості оновленої парадигми кримінального процесу.

Список використаних джерел:

1. Баранчук В. В. Тактика встановлення психологічного контакту при допиті: монографія / за ред. В. Ю. Шепітька. Харків : Вид. агенція «Апостіль», 2019. 196 с.
2. Бобровник О.В. Допит підозрюваного як засіб отримання доказів у досудовому розслідуванні прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди суддями. Сучасні тенденції розвитку криміналістики та кримінального процесу. Харків, 2017. С. 53-54. URL: https://univd.edu.ua/general/publishing/konf/08_11_2017/pdf/20.pdf
3. Бурбело Б. А. Окремі аспекти вивчення особи підозрюваного під час слідчих (розшукових) дій. Юридична наука. № 3(105). 2020. С. 345-351.
4. Волобуєв А.Ф., Мирошниченко Ю.М. Допит у кримінальному провадженні: досудове розслідування і судовий розгляд. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія “Право”. Вип. 87 ч. 4. 2025. С. 50-65. DOI:https://doi.org/10.24144/2307-3322.2025.87.4.7
5. Клочков В., Гурська А. (2020). Допит підозрюваного як інструмент сторони захисту. Юридична газета. № 10 (716). URL: https://yur-gazeta.com/dumka-eksperta/dopit-pidozryuvanogo-yak-instrument-storoni-zahistu.html (дата звернення 11.01.2025).
6. Топорецька З. М. Проблеми допиту підозрюваних (обвинувачених) при розслідування зайняття гральним бізнесом. Правові відносини: сучасний стан та перспективи розвитку:матеріали Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції за різними юридичними напрямками (м. Київ 21 жовтня 2012р.). Київ, 2012. URL: http://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=1284.
7. Gross H. Handbuch für Untersuchungsrichter als System der Kriminalistik. Munchen. J. Schweitzer, 1908. / Керівництво для слідчих суддів як система криміналістики. Київ: «Центр учбової літератури», 2021. 1080 с.
8. Зейкан Я.П. Про недопустимі докази. Методичні рекомендації для адвокатів. Харків : Фактор, 2019. 128 с.
9. Строк І. А. Особливості тактики допиту підозрюваного у вчинені умисних тяжких тілесних ушкоджень, заподіяних у стані сильного душевного хвилювання.  Юридична наука. 2019. № 11(101). С. 483-490. URL: https://dspace.univd.edu.ua/server/api/core/bitstreams/d32e3a7a-6316-4379-94c3-5ac50555044a/content
10. Правило Міранди або Ви маєте право зберігати мовчання та право на адвоката. URL: https://protocol.ua/ru/pravilo_mirandi_abo_vi_maete_pravo_zberigati_movchannya_ta_pravo_na_advokata/
11. Волобуєв А.Ф. Одночасний допит кількох вже допитаних осіб в слідчій і судовій практиці. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. Вип. 19(31). 2025. С. 304-310. DOI: https://doi.org/10.33098/2078-6670.2025.19.31.304-310